Читать реферат по политологии: "Національне пробудження" Страница 4

(Назад) (Cкачать работу)

Не випадково на цій проблемі постійно наголошували наші великі проповідники Тарас Шевченко та Іван Франко.

Ось характерне для Шевченка:

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше – спати, спати

І спати на волі,

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Але, проснувшись, не дай Боже, знову відчути себе кимось із цих: „раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття…” Нам потрібне інше пробудження, інше відродження. Шевченкове! Не випадково Павло Тичина, великий митець і патріот, писав: „Шевченко свій голос пробуджуючий у народ пускає: Чия правда, чия кривда. І чиї ми діти?” (1957).

Визначальним для народного буття і процвітання вважав пробудження й Іван Франко:

Мені снилась доля, тихий край родинний,

Здоров’я, труд хосенний, щастя, Ти…

Прокинувсь я – край дикий і пустинний,

Тернистий путь без пряму, без мети.

Зболіле тіло, ноги, пливші кров’ю,

Грижа ссе мозок мій, немов павук,

Гнівная доля з батогом за мною

Жене і б’є, не жалуючи рук.

Ця доля з батогом в руках поставала в різних іпостасях: кочового степовика, московського стрільця, польського жовніра, австрійського чиновника, більшовицького ката, фашистсько „юберменша” тощо. Але найбільше зло, яке спричинили ці зайди, те, що вони оселили „ворога з нагайкою” в самій українській людині… „Загублена українська душа” – так позначив цей стан Микола Шлемкевич.

Невеликий відступ. В середині ХХ століття жив і працював у Новосибірську визначний генетик Дмитро Бєляєв. Він очолював Інститут генетики і селекції СВ АН СРСР. Одним із завдань цій установі було винесено розведення чорнобурих лисиць, хутро яких дуже цінувалось на валютному ринку. Справа йшла успішно, лисиць було багато, але виникла проблема: звірі полюбляли кусатися, що створювало труднощі для доглядачів. Отже, постало завдання: вивести популяцію лисиць із мирним норовом. І через 15 – 20 поколінь це завдання було виконано: лисиці стали поводитися, як домашні песики чи котики. Але, водночас, була втрачена якість хутра: воно вже не мало комерційного інтересу. Для науки цей експеримент мав велике значення: було відкрито компліментарність генів, зокрема – спадкову заангажованість поведінки (агресія) і морфології (структура хутра). З’ясувалося також, що селекція через поведінку може давати субстанційні (морфофізіологічні) зміни. Згодом Д. Бєляєв обгрунтував на цій основі теорію дестабілізуючого добору.

Імперії щодо українців діяли так само, як новосибірські генетики щодо срібно-бурих лисиць. „Кусаєшся” – в Сибір або на шибеницю. „Муркотиш” і „трешся об ногу” – на службу імперії. Так протягом століть запроваджували штучний добір до української людності на предмет лояльності до завойовників, з „вибраковуванням” самодостатніх українців. У багатьох українців етнічні архетипи виявилися або зруйнованими, або замуленими.

Автор послідовно вишукує те начало, яке повинне (мусить!) розбудити народ, подолати надлом нації. І знаходить відповідь – це ідея, точніше – національна ідея. Ніхто в світі ще не придумав міцнішої спонуки до дії чи зміни, ніж слово, людське чи Боже: саме воно вело давніх євреїв з єгипетського полону до землі

Похожие работы