Читать реферат по политологии: "Національне пробудження" Страница 2

(Назад) (Cкачать работу)

Нагадаємо первинний зміст феномена відродження: цим терміном позначали пасіонарний злет культури й духовності на Апенінському півострові у XIV – XVI століттях під гаслом відновити (повернути, відродити) величну римську цивілізацію античних часів. Втім ця цивілізація у своїй автентичності та ідентичності якраз і не була відтворена, але стала підмурівком, на якому вибудовувалась новоєвропейська цивілізація, засадничі принципи якої визначають і сучасні західні цінності. Тобто, по суті справи, йдеться не про відродження, а про народження нової культури.

Водночас історія знає моделі і власне відродження. І відбувається це, насамперед, у сфері політики, державотворення. Це ті випадки, коли, наприклад, демократію душить тиранія, але народ знаходить в собі сили знову повернути (відновити) демократичні цінності (досить згадати новітню історію Греції чи Іспанії). Іншими словами, відродження має, насамперед, політичний характер: відновлення держави, реконструкція форми правління, територіально-адміністративного устрою тощо.

Втім, дилема відродження – пробудження має зовсім не феноменологічно-синтаксичний, а сутнісно-семантичний зміст. Адже різні верстви і страти населення бажають „відродити” далеко не однакові речі та обставини. Для ілюстрації можна звернути увагу на сьогоденні реалії. Поряд з бажанням переважної більшості народу відродити питомі українські цінності, часто-густо лунають заклики „відродити” російську імперію, Радянський Союз, якусь слов’янську єдність тощо. Тобто ті політичні реалії, які гальмують розвиток незалежної України. Отже, є „відродження” і є „відродження” – залежно від суб’єкта цього процесу, його цільових орієнтацій, світогляду в цілому.

Нагадаємо, що існує два основні смисли поняття „відродження”: по-перше – це розквіт, піднесення чогось, що перебувало в занепаді або на низькому рівні розвитку, і, по-друге, відновлення організмом утрачених або пошкоджених частин тіла, органів, тканин тощо. Інакше кажучи, відродження передбачає наявність вихідної базової структури і чітке настановлення на відновлення її системності і цілісності. І проблема в тому, що неправильний вибір конституції зводить нанівець кінцевий задум. При такому „відродженні” досить просто отримати маргінальну державу, ерзац-державу або просто стати чиїмось лімітрофом.

Професор А. Гальчинський звертається до фактів історичної минувшини й аргументовано демонструє читачеві – громадянину сучасної України, що вона нам дає блискучі цивілізаційні орієнтири державотворення і культури, на які цілком надійно можна покластися, вибудовуючи сучасну державу.

Княжий період в історії України прикметний своєрідною формою конституційної монархії, за якої верховна влада однієї особи легітимізувалася і контролювалася народом (віче, народні зібрання). В культурі – це час, прикметний спалахом архітектурної і мистецької думки, потужним містобудуванням та унікальною літературно-філософською творчістю. При цьому автор наголошує, що ці здобутки грунтуються на ще давнішій спадщині українського народу, яку вперто викорінювала і знищувала нова ідеологія – християнська. І висновок професора А. Гальчинського:

Похожие работы