Читать статья по политологии: "Сирійський фактор у зовнішній політиці Туреччини (2003-2014 роки)" Страница 5

(Назад) (Cкачать работу)

Після початку активних бойових дій на території Сирії, з квітня 2011 р. [16, c. 11] до Туреччини почала прибувати велика кількість біженців. Для Анкари це була чудова нагода продемонструвати світу та, зокрема, ЄС свої можливості у вирішенні масштабної гуманітарної кризи у регіоні. Відвідуючи один із таборів для вимушених переселенців у м. Діярбакир, А. Давутоглу заявив про те, що: «…Туреччина пишається тим, що надає притулок 500 тис. сирійських громадян» [17].

Турецька влада спочатку оголосила цифру у 100 тис. біженців як критичний показник, після якого країна вже не зможе приймати поселенців. Проте вже на період 2014 р. за офіційними джерелами, кількість осіб, які шукали притулок на території Турецької Республіки складала 1, 645 млн [16, c. 11]. Це зумовило до великі витрати з державного бюджету Туреччини, зростання рівня безробітних серед турецького населення, погіршення загального рівня життя у країні [18, c. 29] та, як наслідок, зростання внутрішньополітичної напруженості навколо питання допомоги біженцями із сусідніх країн.

Завдяки географічним, історичним умовам, давній традиції внутрішньої міграції між країнами [19] та порівняно успішному економічному розвитку, саме Туреччина відігравала найбільшу роль у стримуванні просування потоків мігрантів до інших країн, насамперед членів ЄС.

На самому початку конфлікту Туреччина провела широку агітаційну компанію, що закликала переселенців шукати притулку саме на її території. Вже у жовтні 2011 р. стосовно біженців була запроваджена політика «відкритих дверей», а також на тимчасових мігрантів розповсюджувалися норми правового захисту [20, c. 1]. Така позиція ґрунтувалася на політичних розрахунках Анкари. В першу чергу на тому, що конфлікт у Сирії буде мати короткочасний характер у вигляді перемоги сирійських опозиційних сил, подальшої швидкої стабілізації ситуації та повернення біженців до місць їх постійного мешкання [19]. До цього слід додати й те, що завдяки такій політиці турецька політична еліта сподівалась отримати підтримку з боку сирійської громадськості та наштовхнути її на ідею наслідування принципів та політики Турецької Республіки. Проте ці розрахунки не виправдались й до моменту залишення Р. Ердоганом у 2014 р. посади прем’єр-міністра країни криза навколо Сирії не була врегульована.

Представники турецької влади також неодноразово звертали увагу міжнародної спільноти як на антидемократичний режим сирійської влади, так і на гуманітарну кризу навколо біженців. Так, наприклад, 4 вересня 2013 р. була виголошена офіційна заява представників міністерств закордонних справ Іраку, Йорданії, Лівану й Туреччини, в якій, зокрема, містилися заклики до якнайшвидшого припинення вогню та необхідності політичного вирішення усіх суперечностей [21]. Турецька сторона також неодноразово наголошувала на тому, що саме Туреччина була однією з перших країн регіону, яка надала допомогу біженцям із Сирії та виступила проти діючого режиму президента Б. Асада.

Анкара також проводила й активну та широку міжнародну політику щодо

Похожие работы