Читать реферат по основам права: "Права дітей. Проблеми і перспективи" Страница 3

(Назад) (Cкачать работу)

Тому кваліфікованою слід вважати таку медичну допомогу, яку зобов’язана надати і (або) організувати конкретна лікувальна установа у відповідності з її профілем і спеціальністю персоналу, за ненадання якої (неналежне надання) вона несе відповідальність.

Актуальним для цивільно-правової науки та медицини залишається питання інформованої згоди.

Ще в 1914 р. Верховний Суд США підтримав визначення про те, що хірург, який виконує операцію без згоди хворого здійснює “фізичне насилля”, а тому зобов’язаний відшкодувати шкоду . В 1947 Нюрнберзький Кодекс встановив, що експериментальне лікування людей без їх згоди є злочином. В основних кодексах норм поведінки і майже у всіх Європейських правових системах згода є обов’язковою вимогою [7, с.35].

В повсякденній медичній практиці під інформованою згодою розуміється добровільне прийняття пацієнтом курсу лікування або терапевтичної процедури після надання лікарем адекватної інформації. В практиці біомедичних дослідів інформована згода - можливість вибору між прийняттям пропозиції, зробленої дослідником або відмовою від неї. В обох випадках відповідь на пропозицію про згоду передбачає, дійсну здатність розуміти дану інформацію і компетентність зі сторони особи, якої це стосується [7, с.37].

При цьому суттєво дотримання таких принципів як персональної автономності, приватності, конфіденційності та кількість і час наданої інформації.

Слід визнати, що поняття інформованої згоди знайшло своє відображення в Основах законодавства України про охорону здоров’я [5, ст.43] та ЦК України [8, ст.285], а принципи почали застосовуватися у відповідних законах (Про трансплантацію органів, Про боротьбу з туберкульозом, Про попередження захворювання на СНІД та ін.), проте вона ще нестала основним принципом повсякденної медичної практики, про що свідчать відповідні соціологічні дані.

Про плановані медичні втручання і їхні можливі впливи на організм пацієнта повідомлялося тільки 50,4 % опитаним, іншим 49,6 % респондентів це не повідомлялося взагалі, або не завжди, що відповідно суперечить законодавству України та міжнародним принципам [9, с.45].

Досі залишається дискусійним питання інформації про стан здоров’я та її об’єму.

Своє законодавче закріплення дані положення знайшли в ЦК України (ст.285) та Основах законодавства про охорону здоров’я (ст.39).

На протязі десятиліть це право не гарантувалося законом, і серед медичних працівників склалось стійке переконання, що у всіх критичних ситуаціях від хворого слід приховувати правду або повідомляти її лише інтелігентним, мислячим, думаючим [10, с.147].

Пацієнти (не дивлячись на однозначне вирішення цього питання в законі) до цих пір не знають, як повинен поступати лікар, якщо ним встановлений діагноз невиліковної хвороби. За даними соціологічних опитувань 44% респондентів вважають, що лікар зобов’язаний повідомити про це родичів, 27% - хворого, 11% - лікар сам може прийняти хворого, 11% - не визначились, 7% - лікар не повинен повідомляти про це нікому [11, с.31].

Думається, пацієнту повинен надаватися повний об’єм інформації про стан його здоров’я і не обмежуватися ніякими факторами

Похожие работы