Читать доклад по истории: "Що переважає на терезах історії: геополітичний прагматизм чи конкретні інтереси регіонів-лімітрофів" Страница 3

(Назад) (Cкачать работу)

Цікаво, що Донбас не дав жодного визначного російськомовного письменника. Навіть регіонального донбасівського рівня. Чому? Очевидно, тому, що донбасівський варіант російської мови дуже далекий від літературної російської мови. Високохудожні поезія й проза - це та ріка, що потребує постійного підживлення джерельною водою, а не побічними засміченими суржиковим кала- муттям притоками.

Донбас сформувався як промисловий різнонаціональний регіон. За відсутності послідовної гуманітарної політики культурно-духовні потреби основної соціальної групи - пролетаріату, задовольнялися частково.

«До 1917 на Донеччині були російські, німецькі та єврейські школи. Наприклад, у Бахмутському повіті було російських шкіл 272, єврейських - 54, німецьких - 37. Українських не було ні одної (за книгою А.І. Гайового «Краткое историко-географическое описание Бахмутского уезда», Бахмут, 1906 г.), - писав 1972 року у нотатках «Думки про рідний донецький край» педагог-дисидент О. Тихий. - Донбаські підлітки входять у пору ранньої юності вихолощеними, денаціоналізованими. Куди ж їм податись? І йдуть вони у парки з гітарами, магнітофонами чи й просто так, зграйками. Лихословлять, ображають перехожих, влаштовують бійки чи щось гірше...»

Російський письменник К. Паустовський став свідком наступної сцени в Юзівці (тепер Донецьк. В.А.) у роки І-ї Світової війни: «Жінки ще встигали лихословити так, як уміють лихословити тільки міщанки на півдні, - з наївним нахабством, брудно і по-злому. Кожна з цих жінок була, звісно, «найперша у своєму дворі». Не зважаючи на плітки і лузання зернят, жінки ще встигали битися. Тільки-но дві жінки зі звірячим вереском чіплялися одна одній за коси, відразу збирався натовп, що голосно реготав, і бійка перетворювалася на азартну гру - на переможницю ставили по дві копійки. Банкували старожитці-п’яниці. Гроші збирали у дірявий кашкет. Жінок зумисне нацьковували і дратували. Бувало, що в бійку поступово втягувалася вся вулиця. Виходили розперезані чоловіки. В хід ішли свинчатки і кастети, хрускали хрящі, лилася кров. Тоді з «Нового світу», де жила адміністрація шахт і заводів, клусом мчала козацька чота і розганяла учасників бійки нагайками» (Г. Куромія «Свобода і терор у Донбасі». К., 2002, стор.56).

Невипадково більшовицька влада УРСР після 1917 року, маючи на меті у будь-який спосіб завоювання довір’я трудових мас, бачила своє завдання, зокрема, у розвитку культури та освіти передусім корінного населення Донбасу - українців, зрозуміло, не ігноруючи інтересів представників інших національностей: росіян, греків, євреїв. Більше того: один з лідерів УРСР - М. Скрипник, ставив перед Москвою питання приєднання до України територій, де переважало україномовне населення (у Таганрозькій окрузі з тисячі чоловік 701 були українцями, у Богучарському повіті Воронезької губернії з тисячі українців було 799, у Грайворонському повіті - на тисячу чоловік припадало 550 українців. З 21 району Донецької, Донської і Таганрозької округ 9 мали понад 75% українського населення (І. Кошелівець «Микола Скрипник». «Сучасність», 1972, стор. 143).

У наступні десятиліття після утвердження в СРСР сталінської диктатури політика радянської влади в Донбасі звелася до тотальної русифікації багатонаціонального краю. Незважаючи на це, українське населення все ж

Похожие работы