Читать статья по истории: "Наука і освіта України в повоєнний період (1944-1956 рр.)" Страница 1

(Назад) (Cкачать работу)

Наука і освіта України в повоєнний період (1944-1956 рр.) А.О. Каюк Анотація У статті проаналізовано розвиток української освіти та науки в повоєнний період (1944-1956 рр.).

Ключові слова: освіта, наука, командно-адміністративний метод управління, повоєнний період У сучасних умовах дуже важливо дослідити, яким чином вирішувалися проблеми відродження освіти та науки повоєнної України. Сьогодні відчувається потреба підсумувати діяльність учених і педагогів повоєнного десятиліття, коли зі всією очевидністю виявилися суперечності розвитку радянського суспільства. Частково ця тема знайшла висвітлення вже у радянський час [1-2]. Так, у працях В. Юрчука особлива роль відведена основним тенденціям культурного життя в Україні у повоєнний час, показані як здобутки, так і шкода, завдана культурі сталінським тоталітаризмом [3]. До проблем розвитку української культури 194060-х рр. зверталися В. Король [4] і Л. Шевченко [5]. Розширюють уявлення про духовне життя тієї доби також студії В. Литвина [6-7]. Помітне місце в історіографії проблеми належить доробку О. Прохоренка, який приділив значну увагу дослідженню науково-педагогічної інтелігенції України 1945-1955 рр., політико-адміністративному тиску на неї. Мета цієї статті полягає в аналізі розвитку української науки й освіти 1944-1956 рр.

Друга світова війна та, породжені нею жорстокість і бездуховність, покалічили душі мільйонів людей, деморалізували суспільство, нанесли глибокі рани його духовності, негативно позначились на всіх сферах культури - мистецтва, виробництва, побуту, спілкування, але не вбили споконвічний потяг українського народу до освіти та науки. Вже в ході звільнення міст і сіл від окупантів, підіймалися з руїн школи, хати-читальні, бібліотеки, клуби, відновлювалася діяльність кінотеатрів, музеїв, друкарень, майстерень художників [1, 398]. Перед закладами освіти і культури ставилось завдання комуністичного виховання трудящих і боротьби з "українським націоналізмом". Тимчасові школи і окремі класи влаштовувалися в уцілілих від пожеж громадських будівлях, сараях, а подекуди - навіть у землянках, заняття ж проводилися у декілька змін. У республіці розгорнувся рух з відбудови та ремонту шкіл власними засобами - "методом народної відбудови", що зародився ще під час війни, з ініціативи жителів с. Верхівця Вчорайшанського р-ну на Житомирщині [2, 410].

Для підготовки вчителів створювалися короткочасні курси, відкривалися педагогічні класи, училища й учительські інститути. Вже в першому повоєнному році в Україні працювали 156 шкіл робітничої та 575 - сільської молоді, переважно вечірніх й заочних. На початку 1950-х рр. майже всіх дітей шкільного віку було охоплено семирічним навчанням, зросла кількість учнів у 8-10 класах [3, 167]. Втім, розвиток освіти як основа всієї культури мав суперечливий характер. З одного боку, на підставі Закону СРСР про зміцнення зв’язку школи з життям (1958 р.) семирічка була замінена восьмирічкою, стимулювалось здобуття середньої освіти, було відкрито понад 80 шкіл-інтернатів, де навчалися 20 тис. учнів переважно з багатодітних або неповних сімей. З іншого - відбувалася профанація ідеї політехнізації освіти, що призвело на практиці до зміни пріоритетів освіти: акцент робився на підготовку учнів до виробництва. Посилювалась ідеологізація навчального процесу,

Похожие работы