Читать статья по истории: "Самоідентифікація східних слов'ян у часи Русі" Страница 1

(Назад) (Cкачать работу)

Самоідентифікація східних слов'ян у часи Русі О.П. Моця Елементи самоусвідомлення давньоруського населення в період існування першої східнослов’янської держави ІХ-ХІІІ ст. зафіксовано в різних писемних джерелах і, насамперед, на сторінках «Повісті минулих літ». Нині можна виділити кілька рівнів самоназв тогочасних автохтонів. Найвищими з них були «слов’яни» й «руси» (іноді «русини», «русичі»). Більш низький рівень пов’язується з конкретним містом та його округою, інколи навіть до меж окремих земель-князівств. А ще один, нижчий, відноситься вже до сільського люду, який із погляду сучасної науки залишався в основному безетнічним.

Ключові слова: руська держава, «Повість минулих літ», слов’яни, руси, русичі, медієвістика. У часи формування давньоруської держави з історичної арени сходять літописні племена, а на сторінках писемних джерел, насамперед у «Повісті минулих літ», усе частіше з’являються нові самоназви східних слов’ян: «руси», «русини» або «русичі». Вони тісно перепліталися з найменуванням першої східнослов’янської держави - «Русі», «Руської землі» з основним центром у Середньому Подніпров’ї, у Києві. Окрім цього осередку державотворення існувало ще кілька подібних утворень у різних зонах Східної Європи, але названий вище все ж виділявся у соціально-економічному та культурному відношеннях.

Слід також зазначити, що давнє усвідомлення себе як частини загального слов’янського масиву продовжувало бути присутнім ще на самому початку тексту «Повісті», адже до володінь одного із синів Ноя - Яфета серед інших відносилася й територія, де проживали всі слов’яни. Тут же уточнювалося: «Въ Афетовї же части сходить Русь, Чудь и вси язице». У зв’язку з цим фіксувалися зони розселення окремих груп даної етнічної спільноти: «[...] и тако разидеся Словенскъ. Темь же и прозвася Словеньская грамота».

Уже впродовж тривалого часу походження самої «руської» назви викликає дискусії, а історіографія з цього питання досить обширна. Нині існує близько двох десятків теорій і кінця процесу творення назви не видно. Це пояснюється недостатньою інформацією та можливостями сучасної медієвістики. Але, без жодного сумніву, нова назва стала надплемінною, вона повинна була замінити старі відносно чисельні найменування окремих груп автохтонів у різних частинах розселення східних слов’ян, розмістившись над ними у ході об’єднавчих тенденцій у межах першої східнослов’янської держави.

Як би там не було, але слід зафіксувати факт: уже в недатованій частині літописних повідомлень знаходимо згадку, що руські князі панували над хозарами, хоч до того це було навпаки. Тут же руським князем названо Олега, у часи правління якого й почалося об’єднання «Зовнішньої» (Новгородської) та «Внутрішньої» (Київської) Русі - тобто північної й південної зон - за термінологією візантійського імператора Константина Багрянородного та дослідників його трактату «Про управління імперією».

Згаданий князь у 882 р. назвав Київ «матір’ю міст руських»; саме тут словени новгородські, а також представники інших племен і народів-члени великокнязівської дружини - почали іменуватися «русами». А під 898 р. зафіксовано фразу, котра дозволила локалізувати початкову Русь у Середньодніпровському регіоні: «Поляне яже ныне зовомая Русь». Питання

Похожие работы