Читать реферат по истории: "Що ми не будуємо в Україні" Страница 1

(Назад) (Cкачать работу)

Реферат

не тему:

Що ми не будуємо в Україні

Хоча з часу проголошення у серпні 1991-го державної Незалежності України йде вже друге десятиріччя, намагання підірвати ЇЇ, не дати утвердитися, не послаблюються. Чи й назвемо іншу якусь країну, патріотичне та свідоме громадянство якої такою мірою було б приречене на повсякчасний настрій нетривкості, непевності, на відчуття остогидлої тривоги, остраху за долю держави! Годі й казати, що такий стан психологічно та морально змучує, зневолює, краде у багатьох енергію, варту конструктивного, державорозбудовчого застосування.

Добре відомо: руїнництво в конкретних діях, спрямованих проти української державності, виявляється у різних формах та на різних напрямках, як-от руїнництво ідеологічне, матеріально-господарське, фінансове тощо. Ми ж поведемо мову про руїнництво саме мовне, яке, не сумніваймося, має здатність ослаблювати країну не меншою мірою, ніж будь-які шантажі та диверсії, скажімо, економічного характеру. Чому? Тому, що нищиться мова – то значить, нищиться народ, досягти ж зцілення етносу незмірно тяжче, ніж зарадити і найкатастрофічнішим економічним руйнаціям.

Навряд чи хтось заперечить: порівняно з першими роками Незалежності позиції українського слова в Україні відчутно ослаблені. Парадокс? Нонсенс, що розминається з вимогами елементарного глузду, який ніяк не візьме гору в державі? Звичайно. І все ж, вдумуючись у причини такого стану справ, чомусь аніяк не хочеться потрактовувати як головні ті чинники, довкола яких у більшості з нас і починає крутитися думка, що шукає винуватців: тиск Москви, наприклад, позиція Президента, уряду тощо. Що й казати! – малоросійська це позиція, яка, як знаємо, вбирає у себе не тільки момент запобігливості, колінкування перед «старшим братом», а й звичайнісінької зради, – так наперед означу, хоча, торкаючись запитання «хто винен?», волію почати все ж з деяких провин того українського патріотичного табору, до якого зараховую і себе.

Як, отже, оминути одну з прикрих помилок, допущених багатьма націонал-демократами в перших роках нашої відновленої державності: мовляв, нам спершу треба витягнути економіку, приватизацію здійснити, а вже тоді і до мови, культури, освіти братися.

«Зачекайте! Зачекайте з мовою! Вона буде, якщо буде економіка. З економіки почнімо!», – це мені згадується, як на одному з усеукраїнських зібрань початку 90-х років авторитетний національно-демократичний лідер гарячковите стримував промовця, котрий вимагав внести до порядку денного питання національно-культурної ситуації в країні. А інший не менш авторитетний лідер тоді ж, запам'яталося, притишеним голосом люто вичитував мене за один мій виступ: «Ти що, навіщо це розбуркуєш, для чого «дратуєш?»

«їх» – це тих, котрі, як нині всі переконалися (і ті лідери теж), і на гадці не мали, щоб добровільно здати бодай хоч частину бастіонів, здобутих у зросійщені України.

«Навіщо їх дражнити?» – як виявилося, ця сакраментальним чином сформульована позиція і стала тактичним (може, й стратегічним) принципом значної частини національно-демократичних діячів у ставленні до мовно-культурної проблеми, а вже в діяльності офіційних структур, насамперед президентської, набула характеру

Похожие работы