Читать реферат по литературе: "Штрихи до біографії Василя Стефаника" Страница 3

(Назад) (Cкачать работу)

Консул розгнівався і пригрозив, що в такому разі він порекомендує урядові України позбавити пись­менника пенсії. Стефаник зблід. Він встав, кивнув головою, кинув: «Моє шанування!»— і попрямував до дверей. А йому вслід розлючений консул крикнув: «Ти диви на нього! Він не буде писати спростування. Знайдуться, що напишуть!»

Відтоді письменник був позбавлений персональної пенсії. Шкода тільки, що про це не говорять шкільні підручники. Мовчать вони і про те, скільки неприємно­стей зазнав Стефаник від своїх ідейних ворогів, від польської шовіністичної преси, яка дала волю пристра­стям. У чому тільки не звинувачувано письменника! А він усе одно щиро вірив у майбутнє України, мріяв про возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі.

Довідавшись, що уряд УРСР позбавив Стефаника персональної пенсії, митрополит Андрей Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію від Української католицької церкви. Письменник попросив касира зі святоюрської каси, де він повинен був одержувати гроші, видавати назначену суму дрібними монетами, що й було виконано.

З великою торбою мідяків у руках вийшов Стефаник на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у подерті шапки монети. Схвильований письменник, здавалося, не чув ні слів подяки, ні молитв за його здоров'я. Він роздав свою пенсію, всю, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ невинно убієнних жертв голодомору на Україні 1933 року...

Стефаник був переконаним прихильником українсь­кої державності. Разом зі своїм другом Левком Бачинським, теж послом австрійського, а потім польського парламентів, на чолі великої галицької делегації ЗУНР, письменник їздив у січні 1919 року до Києва на урочисту церемонію Злуки УНР із ЗУНР. Після розгрому більшовиками УНР Стефаник зали­шився щирим поборником української незалежності. Таким запам'ятали його всі, хто з ним спілкувався.

Радянські дослідники біографії Стефаника не забували нагадувати своїм читачам, а словесники, від­повідно, учням, які вивчали і вивчають творчість видатного класика української літератури, що уряд радян­ської України милостиво запрошував знаменитого патріарха нашого красного письменства на Велику Ук­раїну. І забувають при цьому сказати, що таке запро­шення було не чим іншим, як приманкою, на яку міг по­пастися письменник. Стефаник не приїхав. А скільки було таких, що спокусилися на брехливу агітацію і потрапили у страшний капкан тоталітарного режиму! Пригадаймо В. Бобинського, В. Атаманюка, М. Ірчана, батька і братів Крушельницьких та багатьох інших літераторів із західних областей України. Усі вони бу­ли закатовані у сталінських застінках.

Така доля чекала й Стефаника. Тому відмова польських властей видати візу письменнику для поїздки на Наддніпрянщину була скоріше щасливим випадком, ніж прикрим інцидентом.

Важливим фактором було й те, що брати Крушельницькі разом зі своїм батьком, а також інші письменники — вихідці з Галичини, були прихильника­ми комуністичної ідеології,

Похожие работы