Читать практическое задание по истории: "Повсякденність поліетнічного українського суспільства в її етнічному вимірі" Страница 1

(Назад) (Cкачать работу)

ПОВСЯКДЕННІСТЬ ПОЛІЕТНІЧНОГО УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В ЇЇ ЕТНІЧНОМУ ВИМІРІ 1. Вступні зауваження Дослідження глибинних деформацій в усіх сферах суспільства, конфліктів у соціумі на етнічному та особистісному рівнях є вкрай актуальним для повноцінного відтворення горизонтальних та вертикальних систем і підсистем у системі координат соціальної, суспільно- політичної і культурної історії України. Боротьба між державою та народом країни за характер і зміст повсякденного буття впродовж 20-х рр., "перемоги" й вимушені поступки народові, який не сприймав цивілізаційних амбіцій більшовизму, складає голову інтригу для опрацювання істориками цієї історичної проблеми.

Не менш цікавою видається проблема повсякденності в її етнонаці- ональному вимірі. Власне, вона є проекцією проблем націо- та державотворення. Внутрішнє наповнення процесів етнічного відтворення на етапі "соціалістичної реконструкції" досі розглядається фахівцями доволі поверхово і відтворене лише в загальних рисах. Механістичними виглядають радянські історіографічні схеми, що стверджували об’єктивну перемогу процесів культурної універсалізації та уніфікації, затвердження якісно нових форм і моделей етнічного співжиття (на засадах пролетарського інтернаціоналізму). З радянської та сучасної вітчизняної історичної літератури не можливо з'ясувати, як співвідносилося спільне та автентичне у повсякденні поліетнічного українського суспільства; які нові форми функціонування суспільного організму та його відтворення на етнічному рівні викликала до життя більшовицька культурна революція; які з них увійшли до народної (масової) культури і, в зв’язку з чим це відбулося; які етапи позначили перехід етносів України від усталених стереотипів існування закритих етнічних спільнот до сучасного полівалентного, рухливого, наче ртуть, суспільства.

Заглиблення в названі проблеми здатне суттєво уточнити не лише картину суперечливих 20-х рр., а й сучасні погляди на етногенез. На сьогодні доволі поширеним є уявлення, що "нації можуть формуватися з представників як одного, так і кількох етносів", для цього потрібний лише "центр єдності", "ядро централізації". Втім, чи не ховається за цими ззовні привабливим фразами нова версія державної політики асиміляції? Яким шляхом скеровувався етногенез етнічних меншин за часів коренізації, і чи став тоді український етнос "ядром централізації", можна з'ясувати, лише дослідивши тогочасну повсякденність.

Ідеологічні теоретизування, що супроводжували соціалістичне будівництво в СРСР впродовж 20-х рр., перетворили питання етнонаціональної стандартизації на жупел політики коренізації. Після її проголошення в 1923 р. мало хто в партії наважувався виступати проти, але дискусії навколо її тривалості не припинялися. Водночас дратівливе для партійних функціонерів питання: "Де закінчується етап "всебічного розвитку національних культур" і розпочинається етап їхнього невідворотного злиття", - мало цікавило власне народ, зайнятий процесом виживання, як таким, та етнічним виживанням, зокрема. Досвід радянського будівництва свідчить, що навіть в обставинах послідовної стандартизації ознак буття різних етнічних і соціальних складових суспільства етнічні меншини зберігають потужний потенціал етнозбереження.