Читать курсовая по литературе: "Функції інтертекстуальності в творчості Шекспіра на прикладі трагедії "Гамлет"" Страница 3

(Назад) (Cкачать работу)

Існують різні підходи до визначення інтертекстуальності. Вони розроблялися багатьма дослідниками.

Зокрема, Р. Барт у 1968 році проголосив "deathof theauthor" (смерть автора) і "birthofthereader" (народження читача). Вивчаючи інтертекстуальність із семіотичної точки зору, він запропонувавканонічне тлумачення інтертексту. Фундаментальним для цього тлумачення є твердження, що кожний текст є інтертекстом, інші ж тексти присутні в ньому на різних рівнях у краще чи гірше розпізнаних формах: інтертекст - це "текст у тексті". Кожний текст є новим полотном, зітканим зі старих цитат. Уривки культурних кодів, формул, ритмічних структур - усі вони присутні в тексті, перемішані в ньому [1, с.78]. Для Р. Барта кожен твір має свій "текст", залежить від нього й без тексту існувати не може, як не може "існувати кометний шлейф без комети", при цьому відношення твору до тексту завжди носить активний характер [13, с.415].

Дослідник Ю.М. Лотман вважає, що "текст у тексті" є своєрідною "гіперриторичною побудовою", характерною для розповідних текстів. Основний текст виконує завдання опису або написання іншого тексту, що й складає зміст усього твору. Визначивши ситуацію "текст у тексті" як феномен використання "чужого" тексту, що має особливу риторичну побудову, у якій відмінність у закодованості різних частин тексту стає виявленим чинником авторської побудови й читацького сприйняття тексту, Ю. Лотман уводить поняття семіосфери як "синхронного семіотичного простору, що заповнює межі культури й зумовлює роботу окремих семіотичних структур, а також фактор їх появи" [46, с. 196]. Побудову певних відношень тексту із семіотичним універсумом - кодом культури, науки, літератури, тощо - В.В. Налімов називає "слідами минулих текстів" [29, с.87].

Текст як макрознак виступає редукованим, формуючи при посиланні на нього в іншому тексті вбудовану семіотичну ситуацію, що змінює семіотичну ситуацію всередині того текстового світу, у який його вводять [46, с. 196]. О.П. Воробйова, характеризуючи художній текст як макрознак, відзначає єдність текстового значення, неподільного смислотвірного принципу [16, с.29].

Окрему цінність для дослідження інтертекстуальності в семіотичній школі мають ідеї М. Ріффатера. Він розглядає категорію інтертекстуальності наоснові семіотичного трикутника Г. Фреге. Вершини цього трикутника відповідають тексту, інтертексту, інтерпретанті. Інтертекстуальність не функціює, а значить не отримує текстуальності, якщо читання від тексту до інтертексту не проходить через інтерпретанту. Саме завдяки цій інтерпретанті текст та інтертекст перетинаються. На думку М. Ріффатера, це дозволяє говорити, що текст та інтертекст не пов’язані між собою як "донор" і "реципієнт", а їх відношення не зводяться до примітивних уявлень "запозичень" і "впливів". Завдяки інтерпретанті відбувається перетин і взаємна трансформація смислів обох текстів і з’являється те, що М. Бахтін називає "смисловими гібридами" [5, с.135].

Отже, поняття "інтертекстуальність" має безліч тлумачень. Існувало багато підходів до його визначення,що трактувалося дослідниками по - різному.

Похожие работы