Читать другое по истории: "Вивільняючись із маґнетичного поля імперщини: обговорення в Інституті історії АН УССР праці М. Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?" (4 липня 1974 р.)" Страница 1

(Назад) (Cкачать работу)

вивільняючись із маґнетичного поля імперщини: обговорення в інституті історії ан усср праці м. брайчевського «приєднання чи возз'єднання?» (4 липня 1974 р.) О.С. Рубльов Ідеться про історіографічну атмосферу першої половини 1960-х рр., наукові дискусії серед співробітників Інституту історії АН УССР, унаслідок яких виник задум і було написано знакову статтю М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції» (1966 р.). Простежується подальша доля як самої статті, так і її автора. Особлива увага звертається на владний задум «наукового спростування» теоретичних побудов М. Брайчевського, що його невдалою реалізацією стало «обговорення» в Інституті історії 4 липня 1974 р. Публікується стенограма цієї «дискусії».

Ключові слова: Брайчевський, стаття «Приєднання чи возз’єднання?», Переяславська рада 1654 р., українсько-російські відносини, Інститут історії України НАН України.

брайчевський історія інститут вчений Повоєнний совєтський ґранд-наратив значною мірою був логічним продовженням централістичної концептуалізації російської історії з її «узаконенням» імперських устремлінь і територіальних захоплень, у тому числі відомої тези щодо «збирання» Москвою «русских» (до яких включалися й українські терени) земель. За такою логікою, теорія «найменшого зла», запропонована Й. Сталіним 1937 р., плавно перетікала в концепцію «найбільшого блага» з сакралізацією російських імперських злочинів і канонізацією «цивілізаційної місії» Росії/СССР. Ідеологічні заборони й обмеження щодо презентації української минувшини були значно ширшими в порівнянні з іншими республіканськими національними історіями. Тому переважна більшість українських істориків прагнула пристосуватися або ж прикритися великим совєтським каноном у вигляді «обрядової» фразеології та «правильних» посилань на класиків марксизму-ленінізму.

Утім на хвилі хрущовської «відлиги» від середини 1950-х рр. отримала можливість проявити себе низка вітчизняних нонконформістських істориків (О.Апанович, І.Бойко, І.Бутич, І.Гуржій, Я.Дзира, О.Компан, І.Крип’якевич, О.Лугова, М.Марченко, В.Спицький, Ф.Шевченко та ін.), які у своїх працях намагалися істотно посунути (за можливості - обійти) межі дозволеного совєтського історієписання, принаймні його республіканської версії. Переважна частина з них так або інакше була пов’язана з академічним інституціональним майданчиком - Інститутом історії АН УССР.

Нонконформістські історики в постсталінську добу виразно намагалися зменшити обсяг російськоцентричного представлення історії УССР. Зрозуміло, що така «ревізія» могла бути лише фраґментарною, латентною, без претензій на кардинальність і всеохоплення, а також повинна була обов’язково містити загальноприйнятні формулювання й належну кількість посилань на праці класиків марксизму-ленінізму.

Спершу таке розширення відбувалося шляхом потрактування рівноправності Переяславської угоди 1654 р., визнання існування української державності або її елементів за Б. Хмельницького, наголошування автономії Гетьманщини, поширення тези про колоніальне становище українських земель в імперії Романових ХІХ - початку ХХ ст. Невдовзі постали спроби принаймні часткової реабілітації й повернення до офіційного наукового дискурсу праць окремих