Читать реферат по истории: "Українська та церковнослов'янська мови як мови культури в богослужбовому житті православної церкви" Страница 3

(Назад) (Cкачать работу)

Ще однією книгою для богослужіння є Типікон, чи Устав – правила для ведення служби за місяцями і днями тижня на весь рік, а також правила ведення служб святим і на честь свят, які були вироблені у V – VI ст. в Палестині. Служебник і Типікон – це своєрідний сценарій, чи партитура, тих комунікативних подій, які розгортаються у храмі. У них позначені головні "голоси" учасників (священнослужителів, співців, мирян, усіх присутніх), зміна голосів і "жанрів" храмового слова (пісне-співи, молитви, проповіді, читання уривків зі Святого Писання), а також священнодій (наприклад, приготування хліба і вина для здійснення таїнства Євхаристії, благословення, рукопокладення, миропомазання, хресне знамення) і різні складові рухи і дії (урочистий вхід священнослужителя у вівтар через Царські ворота, кадіння). Є й інші богослужбові книги – Мінеї, Октоїхи, Часослови і т. д.

Книги для богослужіння – джерело слова, яке особливо шанується у християнстві як релігії Писання. Слово розглядається як таке, що дав Бог, воно є символом, знаком певного змісту. Що ж таке – слово?

У слові, за О.Потебнею, ми розрізняємо: зовнішню форму, членороздільний звук, зміст, який об'єктивується посередництвом звуку, і внутрішню форму, етимологічне значення слова. Внутрішній формі слова, за О.Потебнею, відповідає образ чи система образів у художньому творі, які позначають, символізують його зміст, для опредмечення якого і виникає слово. Завдяки внутрішній формі слова, той, хто його вимовляє (у нашому випадку – це священик, диякон), дає напрям думці того, хто його слухає. Так діє слово в релігійному культі, слово, яке має низку компонентів з різною психолого-пізнавальною природою. Дослідниця Н.Мєчковська називає такі компоненти: 1) віру як психологічну установку приймати певну інформацію і наслідувати їй, незалежно від ступеня її правдоподібності і доведеності, часто всупереч можливим сумнівам; 2) міфопоетичний (наочно-образний) зміст; 3) теоретичний (абстрактно-логічний) компонент; 4) інтуїтивно-містичний зміст [26]. Названі компоненти говорять про різноманітність психологічної природи релігії, а, у зв'язку з цим, і про особливу силу релігійного слова, яка проникає у свідомість. Як відзначає Роберт Белла, "традиційні релігійні символи повідомляють нам значення, коли ми не запитуємо, допомагають чути, коли не слухаємо, бачити, коли не дивимося. Саме релігійні символи формують значення і почуття на відносно високому рівні узагальнення, що виходить за межі конкретних контактів досвіду і надає їм такої могутності в людському житті, як особистому, так і суспільному" [27].

Зауважимо, що слово православного богослужіння зорієнтоване на колективний суб'єкт сприйняття – учасників богослужіння, а також на індивідуальне сприйняття, про що писали практики літургійного гносису: єпископ Кирило Єрусалимський (ІV – Vст.), патріарх Герман Константинопольський (VIII ст.), архієпископ Симеон Солунський (XV ст.), Максим Сповідник (VII ст.) [28]. Останній зазначав, що слово богослужіння є прагненням відображення небесного, явленням світу надбуття у світі

Похожие работы