- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя »
Пісня про Пістинь
Ранкова зоря на світанку
Вінчає святу благодать.
Всміхається сонечко зранку,
Симфонію гори шумлять. Приспів:
Пістинь – село мальовниче,
Пістинь – карпатська краса.
Пістинь – солдат у граніті,
І матір в скорботі – застигла сльоза. Село моє рідне, з тобою
Минулі у пам’ятні дні,
Красу твою звемо святою
На цій українській землі. ПРИСПІВ: Хоч буду я в краю далекім,
В село я повернуся знов.
До гнізд повертають лелеки,
В селі моїм ріднім – любов. ПРИСПІВ: Серед мальовничої природи Прикарпаття, в середній течії однієї з приток Прута, що бере початок з-під Говерли і несе свої чисті води до Дунаю, розкинулось по обидвох розлогих її берегах село.
Колись першопоселення кількох монахів, потім село, що розрослося в місто, і знову село, в якому живуть близько 5 тисяч людей, 600 дітей шкільного віку, кожен зі своєю долею, зі своєю правдою і гріхом, живуть і продовжують верстати історію цього благодатного куточка нашої України.
Історія села сягає за сотні, а то й тисячі років. Дані археологічних розкопок свідчать, що перші люди жили на Прикарпатті ще в епоху мезеоліту, тобто 100-38 тисяч років до нашої ери. З кінця II століття н.е. на Гуцульщині поселяються племена карпів — предки білих хорватів. Дослідники припускають, що саме від назви цих носіїв культури і походить сама назва гір — Карпати. Від одного з цих племен-гуциків, імовірно, пішла назва Гуцульщина. На східній окраїні села Пістинь у 1910 році знайдено мідну сокиру клиноподібної форми довжиною 14,5 см з наскрізним отвором біля обуха. Вона зберігається в Перемишлянському музеї (тепер — територія Польщі). Цій рідкісній для наших земель знахідці понад 5 тисяч років, і вона є одним з найдавніших металевих виробів на заході України.
У ІХ-ХІ ст. територія Гуцульщини, а значить і нашого села, належала до складу Київської Русі, а з XI по XIII ст. до Галицького та Галицько-Волинського князівств.
Ще в тому далекому XII ст., коли тікали з низин від поневолювачів наші прадавні предки, селилися вони саме тут, у підгір'ї, де і прожити можна було, хоч і землі не такі вже й родючі, зате захист був: стрімкі береги рік, густі зарості лісів могли завжди заховати і дати порятунок тим, хто не міг стати оплічно на бій із поневолювачами.
Отож тоді, коли монголо-татарські орди плюндрували Київську Русь, на крутосхилах ще тоді безіменної річки Пістиньки поселилися засновники нашого села. Легенда розповідає, що поселенці, прийшовши сюди, побачили «...довкола пусто, ні жодної тобі людини за весь день переходу, і сказали вони: «Пусто тут і безпечно тут, то ж піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне і щасливе проживання. І було так...». 100 років майже проживали тут люди, мали спокій і безпеку, вичищували місцини для полів і пасовищ. І головне — знайшли сировицю. Сировиця — це сіль, за якою у Великій Україні чумаки їхали аж у далекий і небезпечний Крим. Тут же вона була під ногами. Півметрової глибини копанка забезпечувала з надлишком всіх сіллю. То була благодать.
Вже четверте покоління росло тут, і, звичайно, не могло це поселення, що звалося Пустенем (Пістунем), залишатися непоміченим для володарів цих територій.
Підтвердженням цьому є історичні документи. Першу таку згадку зустрічаємо в
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя »
Похожие работы
Интересная статья: Быстрое написание курсовой работы