Читать диссертация по журналистике: "Есеїстика Ірени Карпи в контексті розвитку сучасної публіцистики" Страница 3

(Назад) (Cкачать работу)

лат. exagіum “зважування”) - літературний жанр невеликого обсягу й вільної композиції, що пишеться на єдиному подиху. Це прозаїчний твір, що відтворює індивідуальні враження й роздуми з конкретного приводу й свідомо не претендує на вичерпну відповідь. Це нове, суб'єктивно забарвлене слово про щось, що має філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний, белетристичний або психологічний характер. За законами жанру в есе, як правило, відсутній сюжет. Це своєрідний вільний “потік інформації” [Літературознавчий, с. 674].

Д. Синиця в дослідженні “Художньо-публіцистичні жанри у літературі російського зарубіжжя (творча спадщина І. О. Ільїна)” стверджує, що “жанр есе є одним із найпродуктивніших жанрів у літературі багатьох народів” [Синиця: 190]. Дисертація Н. Іванової “Есеїститичне письмо і поетика межових форм в українській літературі 1920-х років” подає широке розуміння цього епічного жанру. В першому розділі “Зникомий” есей: становлення експериментального жанру в Європі” дослідниця пише: “Есей - інтелектуальна подія, що відкриває можливість винаходу, творчого виклику в нових царинах досвіду, в закутах культурної дійсності, представлених читачеві під оригінальним авторським кутом зору” [Іванова 2009: 5]. Щодо комунікативних та текстових стратегій есеїстики, то російський психолінгвіст Н. Славянська в кандидатській дисертації “Реалізація функції впливу в тексті есе” розглядає есеїстичний твір як акт комунікативної діяльності, певну дію, що “визначається як мовна дія” і “реалізовується у формі тексту” [Славянская 2009].

Дослідниця творчості Василя Барки Г. Швець у роботі “Есеїстика Василя Барки: жанрова специфіка та проблематика» визначає жанр «як специфічну форму на помежів’ях літератури й інших форм свідомості, в якій синкретично поєднується начала епосу та лірики з нехудожніми й неестетичними елементами і суттю якої є суб’єктивація авторським «я» різноманітних явищ культури” [Швець 2006: 33].

Вагомим здобутком досліджень української есеїстики є визнання есею межовим жанром, що визнається однією з жанрових домінант есею. Так, С. Квіт уважає: “есе має “межовий” характер у відношенні до науки, філософії та мистецтва, зберігаючи в той же час характер незалежного повідомлення” [Квіт, с. 4].

Г. Швець розглядає есей “як специфічну форму на помежів’ях літератури й інших форм свідомості” [Швець, с. 33].

Схожі думки висловлює Ю. Бурляй, називаючи есей «жанром літературної критики, статтею-начерком», «якому притаманна досить вільна трактовка теми якоїсь проблеми і така ж невимушена публіцистично-художня манера літературного викладу» [Бурляй, с. 129], тобто наголошує на поєднанні критичного, публіцистичного та художнього в жанрі.

У дисертаційній роботі О. Іванова, присвяченій есе як жанру європейської літератури, наголошується, що “есеїстка не піддається точному визначенню своєї специфіки, виступаючи радше як якась особлива жанрова система” [Іванов, с. 50]. Окремі жанри цієї системи об'єднує спільна характерна риса - невизначеність” [Там само]. Дослідник припускає, що вона “складає саму природу есеїстичних творів” [Там само]. Саме жанрова невизначеність творів стає, на думку О. Іванова, ознакою належності твору до жанрової системи есе.

Білоруський